Маленька Королева і літери-втікачки

У королівстві біля теплого моря, де апельсини світяться на гілках, як ліхтарики, жила Маленька Королева Діана.

Ходити повільно Діана не вміла. Вона бігала, стрибала, крутилася на поруччі й вигадувала жарти швидше, ніж усі встигали засміятися.

А ще в неї був дар. Усе, чого Діана по-справжньому захоче, збувається. Рано чи пізно. Так чи інакше.

Якось у подорожі, у спекотному місті посеред пустелі, назустріч їм пройшла дівчина з величезним плюшевим котом. Майже такого ж зросту, як вона сама.

— Мамо, я теж хочу величезну іграшку!

— Зайчику, — сказала мама, — щоб щось отримати, треба спершу попрацювати.

І тут назустріч їм вийшов дядечко з плюшевою морквиною. Величезною — заввишки з маму! Подивився на Діану... і просто подарував їй морквину.

Мама з татом реготали до сліз. А Діана відтоді знала: хотіти не страшно.

А на плечі в Діани жив Драконятко — маленький, смарагдовий, з крильцями. Бачила його тільки вона. Коли Діана була собою, Драконятко світився. А коли щось ішло не так — тьмянів.

Жила Діана в Зоряному Домі на пагорбі. Увечері його величезні вікна світилися, як ліхтар, а на стелі у вітальні запалювалися маленькі зірочки.

А з вікна Дианиної спальні просто в басейн вела гірка. Тож улітку ранок починався з «ВЖУХ!» і «ПЛЮХ!».

У саду над усім подвір'ям висіли гірлянди. На дереві стояв будиночок із кріслом-гамаком, на паркані — величезна дошка, де Діана малювала крейдою, а гойдалок і гірок було стільки, що сусідські діти ходили до них, як у парк. А на сусідньому пагорбі стояла Стара Вежа. Туди давно ніхто не ходив.

А ще в домі жила Намистинка — молодша сестричка з чубчиком, як у пташеняти. Намистинка лазила всюди, торкалася всього й тримала в страху весь дім.

— Агент Намистинка на завданні! — оголошувала Діана.

Діана навчалася в школі, схожій на справжній замок, — з вежами й довгими коридорами. Учительку там усі звали Фея Уроків.

Якось Фея Уроків роздала всім сувої з порожніми кружечками.

— Читайте щовечора по десять хвилин. І позначайте крапельку.

Але вечори перед Гелловіном були такі веселі! Тренування, костюми, гарбузи, друзі. Сувій висів у Діаниній кімнаті порожній.

«Почитаю потім», — думала Діана щовечора. І десь за вікном хтось задоволено позіхав.

І одного разу Діана подумала: «От би він сам заповнився!»

На сувої одразу проступили крапельки. Рівненькі, блакитні. А Драконятко чомусь потьмянів.

Уночі за вікном щось зашаруділо.

З вивіски пекарні внизу біля пагорба відірвалася перша літера. Поплескала крилами, як кажанчик, і полетіла в темряву.

За нею — друга. Потім третя. Потім ціла зграйка.

«Ну все, — подумала Діана. — Гелловін почався раніше».

Уранці Діана взяла рюкзак. На ньому було вишите її ім'я.

Було. Тепер там було написано: IANA.

— Іана? — прочитала Діана. — Це хто? Я, чи що? Іана-банана!

І побігла до тата.

Татів кабінет був як пульт космічного корабля: величезне крісло, своя клавіатура й величезна стіна-план. Але сьогодні з татового плану повипадали літери, і замість «Будуємо міст» там світилася якась абракадабра.

— Ти прикалуєшся? — спитав тато в стіни. — Це що взагалі за план?!

А в маминій Лабораторії Комбінезонів коїлося щось неймовірне.

Там висіли тканини всіх кольорів, на столі лежали ножиці й обрізки, а посередині стояв круглий стенд-примірочна. Мама змахувала на ньому екрани пальцем, і комбінезони самі приміряли себе на кого завгодно.

Але сьогодні з маминих дизайнів стиралися підписи. Один комбінезон загубив рукав. А примірочна все переплутала й вбрала тата в рожевий комбінезон із вушками.

— Нічого, — сміялася мама. — Зате тепло.

Діана не сміялася. Їй було якось не так. Наче в черевик потрапив камінчик.

Увечері Діана з мамою поїхали до Повітряної вежі. Там Діана займалася на полотнах і кільці, а мама тренувалася поруч. А сьогодні там було гелловінське свято. Під куполом висіли павутинки й гарбузи, усі прийшли в костюмах і фотографувалися.

Діана — відьмочка-вампірчик — злетіла по полотнах під самий купол. Мама махала їй знизу.

Згори було видно все королівство. Над дахами, шелестячи, як сухе листя, летіла зграя літер. Просто до Старої Вежі на пагорбі.

А зі святкового плаката «Happy Halloween!» теж зникали літери.

І тут Діана зрозуміла.

У машині Діана сказала:

— Мам. Я зрозуміла правду. Я не читала. Крапельки намалювалися самі, бо я так загадала. І літери полетіли.

— Ось, — кивнула мама. — Правду побачила. Отже, вже можна діяти.

І тієї ж миті у вікно машини постукали. Тук-тук.

Це була літера D — перша літера її імені. Вона помахала крильцями й полетіла до Старої Вежі.

— За нею! — крикнула Діана.

Удома біля дверей на них уже чекав тато. Діана випалила йому все про літери.

Мама з татом перезирнулися. Незвичайні пригоди вони обожнювали.

— Нічний квест! — сказали вони хором.

— Агент Намистинка на завданні, — пискнула з переноски Намистинка. Ну, або щось схоже.

І з ліхтариками-гарбузами родина полізла на пагорб за маленькою літерою D.

У Старій Вежі пахло пилом і старим папером. На горі порожніх книжок лежав Старий Буквоїд — величезний, кошлатий, схожий на хмару зі сторінок. І дуже худий.

— Літери тримаються на прочитаних історіях, — прошелестів він. — А їх забирає Пан Потім.

— Хто-хто? — перепитала Діана.

— Туман. Він зроблений з усіх «потім» королівства. «Потім почитаю», «потім приберу», «потім зроблю». Що більше «потім», то він товщий. Він не злий. Він просто страшенно лінивий. І дуже любить літери — ховає їх у собі, як у подушці.

— Кожна прочитана історія летить до мене, як світлячок, — зітхнув Буквоїд. — Але якщо в гелловінську ніч Пан Потім мене закриє, історії не долетять. І літери залишаться в нього назавжди.

До Гелловіну залишалося три ночі.

— А можна я вам почитаю? — спитала Діана. — Тільки я читаю з виразом. Іноді з дуже великим.

Буквоїд хрюкнув від сміху. Одна літера сіла йому на ніс.

— Тільки коли? — зітхнула Діана. — У мене зовсім немає часу.

— Чуєш? — прошелестів Буквоїд. — Це він тобі шепоче.

— Доню, — сказала мама. — Це факт чи думка?

Діана подумала. Думка.

Тато натиснув на телефон, і з нього висунувся великий світний екран — просто в повітрі. Тато провів по ньому пальцями:

— Тоді план. Одне маленьке завдання.

Діана сама написала: «Десять хвилин перед сном».

А за вікном туман невдоволено засопів.

Першої ночі вони повернулися з тренування пізно. Руки в Діани гули, очі злипалися.

І тут у щілину під вікном заповз сірий туман. М'який, теплий, сонний.

— Пото-о-ім, — зашепотів він. — Ти ж утомилася. Почитаєш пото-о-ім...

Діана позіхнула. А потім примружилася:

— Потім — це коли? Ми домовилися. Зараз.

І відкрила книжку про дерев'яного хлопчика на ім'я Піноккіо.

Туман пискнув і став трохи меншим.

А тато сів на підлогу поруч.

— До мене він сьогодні теж приходив, — сказав тато. — Я полінувався із зарядкою. Правда. Зараз зроблю — і ще десять зверху, щоб наступного разу пам'ятати.

І віджимався, поки Діана читала. Намистинка каталася в нього на спині.

Туман подивився на них, образився й поповз у куток.

Уранці перша літера повернулася на вивіску пекарні.

Другої ночі всі лягли вчасно. Діана залізла з книжкою у свою халабуду, а Піноккіо якраз потрапив у таку історію, що вона вчепилася в сторінки.

Туман визирнув із кутка:

— Пото-о-ім...

Але Діана його навіть не почула.

Десять хвилин минули.

— Мам, — прошепотіла Діана. — А можна ще? Мені цікаво, що далі!

З книжки визирнув Піноккіо й підморгнув: «Читай-читай. Далі найвеселіше».

А туман став завбільшки з подушку.

Уранці на мамині дизайни повернулися підписи. І рукав. А на татову стіну — весь план, літера до літери.

Третій день був вихідний.

— Слухай, — сказала мама. — Зараз є час. Давай почитаємо вдень, а не відкладатимемо на вечір?

— Давай! — сказала Діана.

Десь під диваном туман ойкнув і стиснувся до розміру кота.

Вони читали в саду, у кріслі-гамаку під будиночком на дереві. Намистинка намагалася з'їсти куточок пледа. І раптом Діана перегорнула сторінку, а далі сторінок не було.

— Мам... Я прочитала цілу книжку?! — Діана витріщила очі.

— Уявляєш? — усміхнулася мама. — А ти ж навіть не збиралася. От якби ми від самого початку сказали: «Треба прочитати цілу книжку» — що б ти відповіла?

— Ой, це так складно! Ніколи в житті!

— А ми просто йшли маленькими крочками. По десять хвилин. І прийшли туди, куди навіть не збиралися.

Діана подивилася на товсту книжку. Потім на маму. І хитро всміхнулася:

— Так можна що завгодно зробити. Навіть величезне.

Мама згребла її в обійми:

— Ну от. Тепер я цю ліниву дупку й покусати не зможу. Дупка ж уже не лінива!

— А ти все одно покусай, — зареготала Діана.

А ввечері настав Гелловін. І сталося страшне.

З усього королівства до Старої Вежі поповзли «потім». «Потім приберу іграшки». «Потім зроблю уроки». «Потім подзвоню бабусі». Пан Потім збирав їх, як сніжну грудку, і ріс. І ріс. І виріс у величезний сірий туман до самого неба.

Туман обмотав Стару Вежу, як ковдрою. Гарбузи на вулицях гасли один за одним. Ні літерам, ні історіям було не пробитися.

Драконятко на плечі в Діани затремтів і майже згас.

— А раптом не вийде? — прошепотіла Діана.

І тут вона згадала морквину.

Хотіти не страшно. Треба хотіти — і йти.

— Я хочу, щоб літери повернулися, — сказала Діана. — І я йду.

Тато присів перед нею й подивився дуже серйозно:

— Це небезпечне завдання. Для нього потрібен справжній сміливець. Той, хто знає, що все зможе.

— Я зможу, — сказала Діана.

— Тоді ми з тобою, — сказав тато. — Усі разом.

Тато підсадив її на плющ. Мама підняла ліхтар вище. Намистинка суворо скомандувала з переноски: «А-а!» — що мовою агентів означає «Уперед!».

І Діана полізла вгору по стіні вежі. Спритно, як по полотнах у Повітряній вежі. Перехоплення, ще перехоплення. Драконятко летів поруч і світив їй дорогу — з кожним її кроком дедалі яскравіше.

На самій верхівці Діана стала просто в тумані й крикнула:

— Гей, Пане Потім! Потім — це коли? ЗАРАЗ!

І відкрила «Піноккіо» на своїй улюбленій сторінці. І почала читати. Уголос. З виразом. З дуже великим.

Її голос летів над королівством. Унизу мама з татом підхопили — вони теж читали вголос, хто що пам'ятав. А потім почули й діти. Хтось відкрив свою книжку. Потім ще хтось. Потім усі разом. Над містом зазвучало сто голосів.

Кожне прочитане слово спалахувало, як ліхтарик. І туман танув.

Пан Потім ставав меншим, меншим, меншим... доки не перетворився на крихітну хмаринку. Хмаринка чхнула й полетіла вниз. Просто до Намистинки.

— Агент Намистинка на завданні! — крикнула Діана. — Затримання!

І Агент Намистинка спіймала хмаринку в банку. Особисто.

А історії з усього королівства влетіли в Стару Вежу, як світлячки. Старий Буквоїд нарешті наївся. Розпушився, як хмара на світанку, зареготав — і відпустив літери додому. Гарбузи спалахнули знову. Гелловін був урятований.

Пан Потім тепер живе в Діани на полиці, у банці. Він не злий. Іноді ж треба й відпочити — тоді Діана випускає його ненадовго. Але тільки ненадовго.

Уранці на рюкзаку знову було DIANA.

— Шкода, — сказала Діана. — Іана-банана теж було нічого.

І загадала, щоб літери стали такими, щоб їх хотілося читати. Вивіски спалахнули синім, помаранчевим, бірюзовим.

Усе, чого ти по-справжньому захочеш, збудеться.

Рано чи пізно. Так чи інакше.

Тільки бажай — і йди в той бік.

Маленькими крочками.

На прощання Буквоїд шепнув Діані:

— Будь обережна. Бажання, загадані згарячу, теж збуваються.

Тоді Діана не зрозуміла, про що він.

Зрозуміє дуже скоро.